Конституція України з 1996 року чітко встановлює: Верховна Рада складається з чотирьохсот п’ятдесяти народних депутатів. Ця цифра — не випадковість, а свідомий вибір для країни з великою територією, різноманітними регіонами та історією, де кожен голос з Карпат чи степів має значення. Вона символізує баланс між представництвом і керованістю в однопалатному парламенті.
Реальність 2026 року виглядає інакше. Станом на кінець червня офіційні дані фіксують 392 діючих народних депутати. Це найнижчий показник за всю історію незалежної України. Різниця виникла не через реформу, а через жорсткі обставини: повномасштабну війну, яка забрала життя деяких обранців, змусила інших стати до лав Збройних Сил і спричинила низку відставок. Попри втрати, парламент залишається повноважним.
Дебати про зменшення складу до 300 тривають вже понад чверть століття — від референдуму 2000 року до законопроєктів останніх років. Вони відображають пошук оптимального балансу між ефективністю законодавчої роботи та якістю представництва народу в умовах демографічних змін і воєнних випробувань.
Конституційна основа: чому саме 450
Стаття 76 Основного Закону України закріплює конституційний склад Верховної Ради — чотириста п’ятдесят народних депутатів, яких обирають на п’ять років за загальним, рівним і прямим виборчим правом шляхом таємного голосування. Ця норма з’явилася не на порожньому місці. У радянські часи Верховна Рада Української РСР налічувала 650 депутатів. Наприкінці 1980-х її скоротили до 450 у рамках реформи виборчої системи. Коли 1996 року ухвалювали Конституцію незалежної України, цифру 450 залишили — вона здавалася оптимальною для великої європейської держави з 24 областями, двома містами зі спеціальним статусом та Автономною Республікою Крим.
Чотириста п’ятдесят місць дозволяли забезпечити представництво як промислового сходу, так і аграрного центру чи західних гірських районів. Законодавці прагнули уникнути надмірної концентрації влади в столиці та дати голос меншим регіонам. У порівнянні з іншими країнами Україна не виглядає аномалією. Польський Сейм має 460 депутатів при населенні близько 38 мільйонів. Німецький Бундестаг налічує понад 700 місць (через систему додаткових мандатів), хоча населення значно більше. Американська Палата представників — 435 при 330 мільйонах жителів, але там інша федеральна система з Сенатом. Українська цифра 450 на 40 мільйонів (до 2022 року) виглядала цілком пропорційною європейським стандартам.
Реальна картина 2026 року: 392 депутати та причини скорочення
IX скликання, обране влітку 2019 року, стартувало вже не з повного складу. Через тимчасову окупацію Криму та частини Донецької й Луганської областей присягу склали приблизно 423–424 народні депутати. Вакансії на окупованих територіях так і не заповнили — вибори там неможливі.
Повномасштабне вторгнення 2022 року внесло нові корективи. Близько двадцяти парламентаріїв цього скликання мали безпосереднє відношення до служби в Збройних Силах України, деякі — на передовій. Частина з них зрештою склала мандат, щоб повністю присвятити себе захисту країни. За час роботи скликання мандати втратили десятки обранців: 11 — через смерть (військові та цивільні причини), інші — через відставки, перехід на інші посади чи обставини, пов’язані з війною. До кінця червня 2026 року офіційний портал Верховної Ради України фіксує 392 чинні народні депутати.
Кожне порожнє крісло в сесійній залі — це не просто цифра. Це історії людей, які залишили звичний ритм парламентської роботи заради фронту або через трагічні обставини. Попри це, Рада продовжує ухвалювати закони, контролювати уряд і виконувати конституційні функції. Зменшення на майже 60 місць зробило кожен голос вагомішим, але не паралізувало роботу.
Кворум і повноважність: чому важлива межа в 300
Конституція визначає: Верховна Рада повноважна, якщо в ній не менше двох третин від конституційного складу — тобто 300 депутатів. Це не формальність. Якщо кількість падає нижче цієї межі, діяльність парламенту має бути зупинена до проведення довиборів і складення присяги новообраними. Такий сценарій вже траплявся в історії. У 2007 році понад 150 депутатів від опозиційних фракцій «БЮТ» та «Наша Україна» склали мандати, щоб домогтися дострокових виборів. Кількість впала нижче 300, і це стало однією з підстав для розпуску Верховної Ради V скликання президентом.
Сьогодні 392 депутати дають комфортний запас понад 90 голосів. Проте ситуація нагадує: парламент — живий організм, чутливий до втрат. Під час воєнного стану довибори неможливі, тому кожен новий випадок втрати мандата зменшує буфер. Це не криза, але чіткий сигнал про крихкість інституцій у екстремальних умовах.
Спроби зменшити до 300: хроніка реформ та аргументи
Ідея скоротити Верховну Раду до 300 депутатів звучить уже давно. 2000 року президент Леонід Кучма виніс це питання на всеукраїнський референдум (результати мали рекомендаційний характер). 2019-го президент Володимир Зеленський вніс законопроєкт, який передбачав зменшення складу до 300 та перехід на пропорційну виборчу систему з відкритими списками. У лютому 2020 року парламент попередньо схвалив проєкт у першому читанні 236 голосами. Друге читання для конституційних змін потребує 300 голосів — і саме тут процес загальмувався.
Аргументи «за» звучать переконливо для багатьох: менший парламент — менші витрати на утримання (зарплати, апарати, приміщення), швидші дискусії, менша ймовірність затягування рішень. У країні, де населення скоротилося з понад 50 мільйонів у 1990-х до приблизно 30–35 мільйонів на підконтрольних територіях у 2026 році, 300 місць видається логічнішим. Прихильники реформи наголошують: якість представництва важливіша за кількість.
Аргументи «проти» не менш серйозні. Менший склад може послабити голос регіонів — особливо малих областей, де один депутат представляє десятки тисяч людей. Зростає навантаження на кожного парламентарія: більше комітетської роботи, більше законопроєктів на особу. Опозиція часто бачить у таких ініціативах спробу «підігнати» правила під правлячу силу. До того ж повноцінна реалізація потребує зміни Конституції, а під час воєнного стану такі зміни обмежені.
Міжнародний контекст: Україна серед інших парламентів
Порівняння з іншими країнами показує: український парламент не є ані найбільшим, ані найменшим у Європі — він цілком у межах нормальних пропорцій для унітарної держави.
| Країна | Парламент | Кількість депутатів | Населення (прибл., млн) | Примітка |
|---|---|---|---|---|
| Україна | Верховна Рада | 450 (конст.) / 392 (2026) | ~30–35 (підконтрольні) | Однопалатний, пропорційна система з відкритими списками |
| Польща | Сейм | 460 | ~38 | Однопалатний |
| Німеччина | Бундестаг | ~736 (змінна) | ~84 | Змішана система, додаткові мандати |
| Велика Британія | Палата громад | 650 | ~67 | Мажеритарна система |
| США | Палата представників | 435 | ~333 | Федеральна система + Сенат |
Ці цифри допомагають зрозуміти: зменшення до 300 не зробить Україну «аномалією» — навпаки, наблизить до більш компактних європейських моделей. Водночас важливо пам’ятати, що сама кількість не гарантує якості законів чи довіри громадян.
Як кількість впливає на щоденну роботу парламенту
Більша кількість депутатів дає ширше поле для дискусій, більше експертів у комітетах і вищу ймовірність, що локальні проблеми маленьких громад почують у Києві. Водночас це збільшує ризики затягування голосувань і зростання витрат. Менший склад теоретично пришвидшує процеси — менше виступів, менше поправок. Але зростає навантаження на кожного: один депутат змушений опрацьовувати більше законопроєктів і представляти ширше коло інтересів.
В Україні, де з 2019 року діє пропорційна система з відкритими списками, партійна дисципліна все одно відіграє ключову роль. Депутати часто голосують фракційно, тому навіть за 392 чи 300 осіб реальна «вага» голосу залежить не лише від цифри, а й від коаліційної арифметики. Війна показала: парламент здатен ухвалювати критичні рішення (бюджет, мобілізація, міжнародна допомога) навіть у скороченому складі. Це свідчить про адаптивність інституту, а не про його слабкість.
Що далі: перспективи після воєнного стану
Після завершення воєнного стану тема зменшення кількості депутатів до 300 майже напевно повернеться до порядку денного. Спікер Верховної Ради Руслан Стефанчук уже зазначав у 2025 році, що після війни до цієї ідеї можна буде повернутися, враховуючи демографічні реалії. Зменшення населення робить 300 місць більш пропорційним.
Водночас реформа потребує не лише політичної волі, а й ретельної підготовки: оновлення виборчого законодавства, забезпечення представництва всіх регіонів (включно з деокупованими), гарантії для опозиції. Найважливіше — не кількість місць сама по собі, а те, хто ці місця займає і як працює система стримувань і противаг. Порожні крісла 2026 року нагадують: демократія тримається не на цифрах, а на людях, які готові захищати її і в залі парламенту, і на передовій.
Розмова про те, скільки має бути народних депутатів, триватиме. І це правильно — бо за кожною цифрою стоять реальні люди, реальні рішення і реальна відповідальність перед країною.
Leave a Reply