Сьогодні, коли хтось запитує про національну належність, відповідь «українці» звучить впевнено й природно для більшості людей в Україні та за її межами. Ця назва стала символом єдності, стійкості та культурної спадщини, що об’єднує мільйони в різних куточках планети.
Проте за простим словом стоїть багатошарова історія. Протягом століть наші предки використовували інші самоназви — русини, руські люди, козаки, — а в офіційних паперах імперій з’являлися терміни на кшталт «малороси» чи «рутени». Кожен етнонім народжувався в конкретних історичних умовах, відбиваючи або боротьбу за ідентичність, або спроби зовнішнього впливу.
Розуміння цих трансформацій розкриває, чому саме «українці» утвердилися як головна самоназва в XIX–XX століттях, як старі назви зберігаються в окремих регіонах чи діаспорі, і чому прізвиська на кшталт «хохол» досі викликають емоції навіть у 2026 році. Це не суха лінгвістика — це жива тканина національної пам’яті.
Коріння в давнині: русь і русини як перша самоназва
У «Повісті времінних літ» уже в угодах князя Олега з Візантією 911–912 років з’являється слово «русь» у збірній формі та «русин» в однині. Це не просто географічне позначення — це відчуття приналежності до спільноти, що жила на землях від Карпат до Дніпра. Русини — похідне від «русь» — стало основною самоназвою на території майбутньої України та частково Білорусі ще з XI–XII століть.
У Речі Посполитій XVI–XVIII століть термін «русини» виконував важливу розрізнювальну функцію. Ним позначали православне населення, протиставляючи його «москві» та «литвинам». У документах Белзького воєводства 1501 року вже фіксується множинна форма «русини». Розмовний варіант «руснаки» найдовше тримався на Закарпатті та Лемківщині. У Габсбурзькій монархії офіційною назвою українських підданих стало німецьке Ruthenen — прямий переклад «русини».
Назва несла в собі гордість за спадщину Київської Русі та Галицько-Волинського королівства. Вона жила в літописах, церковних текстах, гетьманських універсалах. Коли в 1598 році Іван Вишенський писав про «русь» як окрему православну націю поряд із греками чи сербами, він не винаходив нове — він фіксував те, що вже століттями пульсувало в народній свідомості.
Європейський погляд: рутени, роксолани та черкаси
Західні джерела часто користувалися латинізованою формою — рутени (Rutheni). Цей термін з’являється ще в XI столітті в європейських хроніках і вживався щодо населення Київської Русі. Пізніше, у XV–XVII століттях, «рутени» позначали українців і білорусів у протиставленні московитам. У деяких контекстах слово набувало навіть конфесійного відтінку — православні чи греко-католики.
У Речі Посполитій XVI століття серед шляхти поширився сарматський міф. Русини ототожнювали себе з античними роксоланами — войовничими племенами, що згадуються в римських джерелах. Роксоланія стала поетичною назвою для Русь-України. Це був спосіб підкреслити давність і шляхетність походження.
Московська держава з XV–XVI століть називала українських козаків «черкасами». Термін, імовірно, тюркського походження, спочатку стосувався адигів, але закріпився за козаками Гетьманщини та Слобожанщини. У російських документах до початку XIX століття «черкаси» часто вживався паралельно з «малоросійськими жителями». Це був екзоетнонім, що підкреслював військовий, а не мирний образ.
Козацька доба: коли «козаки» та «народ український» стали синонімами
У XVI–XVIII століттях слово «козаки» набуло майже етнічного звучання. Запорозька Січ, гетьманські полки, слобідські поселення — усе це асоціювалося саме з козацьким світом. Гетьмани та старшина Війська Запорозького у документах уже вживали «українці» та «народ український». Перші фіксації етноніма «українці» з’являються наприкінці XVI століття в контексті повстання Наливайка. У 1590 році Йосиф Верещинський пише про «український народ». А 1660 року в записах Падуанського університету зустрічаємо першу згадку національності «українець» — студент Йозеф Данило Дзик.
Назва «Україна» тоді ще мала переважно територіальний відтінок — прикордонні землі, «у край». Але в козацьку епоху вона поступово наповнювалася національним змістом. Бучацький договір 1672 року вже згадує «Україну» як політичну одиницю. «Українці» ставало назвою людей, які жили на цих землях і захищали їх.
Цей період став переломним. Козацька революція 1648–1676 років не лише створила державність, а й заклала підґрунтя для нової самосвідомості. Старі «русини» не зникли — вони співіснували з «українцями» в одному реченні. Проте саме козацький образ почав домінувати в народній уяві.
Імперська доба: «малороси» як інструмент асиміляції
Після 1654 року та особливо з XVIII століття в документах Російської імперії закріплюється термін «малороси» або «малоросіяни». Він походить від церковнослов’янської та візантійської традиції називати південні землі Русі «Малою Росією». Це була не народна назва — її нав’язували зверху. У Гетьманщині та пізніше в імперських канцеляріях «малороси» стало офіційним етнонімом.
Серед простого люду термін майже не приживався. Люди продовжували називати себе «руськими», «козаками» або просто «людьми». «Малороси» несло відтінок меншовартості — «малі» порівняно з «великоросами». Це була частина імперської ідеології «триєдиного російського народу». Після 1917 року термін швидко втратив офіційний статус і сьогодні сприймається переважно як застарілий або зневажливий.
Паралельно на західноукраїнських землях у XIX столітті ще трималася назва «русини». Польська адміністрація міжвоєнного періоду в Галичині свідомо просувала «русини» замість «українці», щоб послабити національний рух. Це був класичний приклад, коли назва ставала полем політичної боротьби.
Національне відродження XIX–XX століть: народження сучасних «українців»
У 1820–1830-х роках у Харкові гурток інтелігенції — Максимович, Срезневський та інші — почав активно вживати «українці» саме для підкреслення окремішності від росіян. Це був свідомий вибір на противагу «малоросам». Назва поширювалася через літературу, фольклорні збірники, пресу.
Остаточне утвердження відбулося під час Української революції 1917–1921 років та радянської українізації 1920-х. На Галичині та Буковині процес тривав до 1930–1940-х. «Українці» стало назвою, що об’єднувала Наддніпрянщину, Галичину, Буковину, Закарпаття в одну націю. Воно несло в собі ідею територіальної цілісності та політичної суб’єктності.
Сьогодні, у 2026 році, «українці» — це не просто етнонім. Це самоназва, за яку боролися покоління. Вона визнана у всьому світі, закріплена в конституції та міжнародних документах. Діаспора в Канаді, США, Польщі, Німеччині, Бразилії — усі вони з гордістю називають себе українцями.
«Хохол»: від козацького чуба до сучасного прізвиська
Слово «хохол» походить з української мови і означає «чуб», «чуприна», «оселедець». Саме таку зачіску носили запорозькі козаки — поголена голова з жмутом волосся спереду. Росіяни почали вживати цей термін ще за часів Смути XVII століття спочатку щодо мешканців Речі Посполитої з незвичною для них зачіскою. Пізніше, у 1640-х, він закріпився за запорозькими козаками, а згодом поширився на всіх українців.
У російській мовній традиції «хохол» та «хохли» набули виразно зневажливого відтінку. Їх використовували для підкреслення «іншості» та меншовартості. У сучасному російському інформаційному просторі слово залишається одним із найчастотніших етнофолізмів. Водночас в українській мові «хохол» іноді вживається іронічно — щодо людини, яка зреклася своєї ідентичності.
Важливо пам’ятати: первісно це було просто описове слово про зачіску. Воно не несло образи, доки його не перетворили на інструмент приниження. Сьогодні багато українців ставляться до нього спокійно або з гумором, розуміючи історичний контекст. Але для більшості воно все одно залишається маркером чужого, часто ворожого погляду.
Сучасність: українці в Україні та світі — єдність у різноманітті
У 2026 році «українці» — це усталена, жива самоназва. Соціологічні опитування показують стабільно високий рівень самоідентифікації: абсолютна більшість громадян України відчувають себе саме українцями. Повномасштабна війна лише посилила це відчуття єдності.
На Закарпатті ще можна почути «русин» або «руснак» від старшого покоління чи в окремих громадах. Це не заперечення української ідентичності — це регіональна традиція, що збереглася довше за інші. Деякі діячі «політичного русинства» намагаються штучно протиставити «русинів» і «українців», але це маргінальна позиція. Більшість закарпатців спокійно поєднують обидві назви або віддають перевагу «українцям».
У діаспорі — Канаді, США, Польщі, Німеччині, Австралії — «українці» (Ukrainians, Ukrajinci, Ucrainieni) стало назвою, що об’єднує людей різного покоління та походження. Українські громади зберігають мову, традиції, підтримують Україну. Назва стала містком між минулим і майбутнім.
| Етнонім | Основний період | Контекст використання | Походження та ключові нюанси |
|---|---|---|---|
| Русини / Русь | X–XIX ст. | Самоназва в Київській Русі, Галицько-Волинській державі, Речі Посполитій | Від «русь». Основна народна назва до XIX ст. Зберігалася найдовше на Закарпатті |
| Рутени | XI–XVIII ст. | Латинські та західноєвропейські джерела, Габсбурзька монархія | Офіційна назва в Австро-Угорщині (Ruthenen). Мала також конфесійний відтінок |
| Козаки / Черкаси | XVI–XIX ст. | Козацька держава, Слобожанщина; московські документи | «Черкаси» — екзоетнонім московитів. «Козаки» — майже етнічне значення в XVII–XVIII ст. |
| Малороси | Кінець XVII – початок XX ст. | Офіційні документи Російської імперії | Нав’язаний термін. Не прижився в народі. Сьогодні — застарілий або образливий |
| Українці | Кінець XVI ст. – сьогодення | Гетьманщина, національне відродження, сучасна Україна та діаспора | Утвердився в XIX–XX ст. Сьогодні — основна самоназва в усьому світі |
Ця таблиця демонструє, як одна й та сама спільнота протягом століть отримувала різні назви залежно від того, хто говорив і з якою метою. Кожна назва — це не просто слово, а відбиток епохи, політики та людських доль.
Назви українців — це не застигла історія. Вони продовжують жити, змінюватися й набувати нових відтінків. «Українці» сьогодні — це мільйони людей, які розмовляють українською, зберігають традиції, захищають свою землю і творять майбутнє. Старі етноніми нагадують про глибоке коріння, а сучасна назва — про силу, з якою нація пройшла крізь випробування. І саме тому, коли сьогодні лунає «українці», у цьому слові чується не лише приналежність, а й гордість, пам’ять і надія.
Leave a Reply