Гнат Петрович Юра, якого в культурному просторі часто називають Гнат Юра або Юра Гнат, народився 8 січня 1888 року в селянській родині на Кіровоградщині й за неповні вісім десятиліть перетворився на постать, без якої неможливо уявити український театр XX століття. Він не просто грав і ставив — він вибудовував цілий світ на сцені, де українська мова, гумор і біль ставали живими, а глядач виходив із залу інакшим. Його життя — це шлях від сільського хлопця без системної освіти до людини, яка майже сорок років керувала Національним академічним драматичним театром імені Івана Франка, поставила понад сто вистав і виховала плеяду майстрів сцени.
У творчості Гната Юри дивовижно поєдналися комедійний дар, глибоке розуміння людської природи та вміння виживати в найжорсткіших історичних умовах — від громадянської війни до сталінських репресій і повоєнного відродження. Він залишив по собі не лише ролі, які досі цитують, а й книги про режисуру, спогади та приклад того, як мистецтво може бути і щитом, і дзеркалом для нації. Сьогодні його ім’я живе у стінах франківського театру, на вулиці в Києві, на ювілейних монетах і в пам’яті тих, хто вважає сцену священним храмом.
Ранні роки: від степового села до професійної сцени
Гнат Юра з’явився на світ у селі Федвар (нині Підлісне Олександрівського району Кіровоградської області) у родині волосного писаря Петра Мусійовича та Меланії Григорівни. Дитинство минало серед реальних людей — бідаків і хазяїв, учителів і диваків, — образи яких пізніше ляжуть в основу його найкращих ролей. Школу він майже не відвідував, здобував знання самотужки, а перші сценічні кроки зробив у аматорському гуртку на Єлисаветградщині — тій самій землі, де колись творили корифеї українського театру.
У 1907 році юнак уже грав у професійній трупі Семена Максимовича. Далі — театр «Руської Бесіди» у Львові, служба в армії під час Першої світової, робота в шпиталі, арешт австро-угорською владою. Кожна з цих сторінок загартовувала характер і розширювала світогляд. У 1917 році він опинився в Молодому театрі Леся Курбаса — осередку сміливих експериментів. Там Юра відчув, що сцена може бути не лише розвагою, а й потужним інструментом національного самоусвідомлення.
Народження театру Франка: сорок років на чолі легенди
1920 рік став переломним. У Вінниці група ентузіастів — частина акторів Молодого театру на чолі з Гнатом Юрою та актори Нового Львівського театру на чолі з Амвросієм Бучмою — створила Новий драматичний театр імені Івана Франка. Гната Юру обрали художнім керівником. Театр мандрував, грав у Харкові, а з 1926 року остаточно осів у Києві. Саме тут, у будинку на площі Івана Франка, розквітнув талант режисера й актора.
Гнат Юра очолював театр до 1961 року — майже чотири десятиліття. За цей час він поставив близько ста вистав, з яких половина — за п’єсами сучасних українських авторів. Він умів об’єднувати колектив у найскладніші часи: громадянська війна, голод, евакуація до Середньої Азії під час Другої світової, повоєнна розруха. Театр ставав для нього не просто роботою — священним храмом, де сцена була кумиром, а актори — співтворцями.
Творчі вершини: ролі, що стали класикою
Як актор Гнат Юра найбільше сяяв у побутових комедійних та характерних ролях. Його Мартин Боруля в однойменній п’єсі Карпенка-Карого — це не просто хазяїн, а ціла епоха з її сміхом і болем. Стьопочка Крамарюк у «Житейському морі», Терешко Сурма в «Суєті», Мусій Копистка в «97» Куліша, Лука в «На дні» Горького, Фігаро у Бомарше, бравый вояк Швейк — кожен образ був наповнений живою кров’ю, гумором і людяністю.
Особливо запам’ятовувалася його робота над «Украденим щастям» Івана Франка — виставою, яку він поставив до 20-річчя театру в 1940 році. Вона й досі вважається однією з вершин репертуару. Гнат Юра знімався й у кіно: «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Украдене щастя». Його Швейк став уособленням народної мудрості та незламності в часи, коли сміх був єдиним доступним протестом.
У вирі історії: випробування радянською системою
1934 рік кинув на долю Гната Юри важку тінь. Він опублікував статтю «Націоналістична естетика Леся Курбаса», де гостро критикував колишнього колегу. Стаття була використана проти Курбаса, який невдовзі опинився на Соловках. Пізніше син Юрія згадував розмову з батьком: коли Курбаса реабілітували, син запитав, як це сталося. Батько відповів коротко: «Я не міг нічого вдіяти» — і запала гнітюча тиша. Цей епізод досі викликає суперечки серед дослідників: чи був це вимушений крок для виживання театру, чи трагічна помилка людини, затиснутої між мистецтвом і системою.
У 1938 році Гнат Юра вступив до партії, став депутатом Верховної Ради УРСР кількох скликань. Він захищав інтереси культури, освіти, національного відродження, наскільки це було можливо в ті роки. Театр вижив, продовжив працювати, а сам режисер не втратив внутрішньої гідності — про це свідчать спогади сучасників про його скромність, спалахи темпераменту і м’якість у побуті.
Педагог і теоретик театру
Гнат Юра не лише творив на сцені — він осмислював процес. З 1938 року викладав у Київському театральному інституті імені Карпенка-Карого, з 1946-го — професор. Його учні — ціле покоління українських акторів і режисерів. У 1962 році вийшла книга «Режисер у театрі», у 1965-му — «Життя і сцена». Він працював над спогадами «Роки далекі, роки близькі», розділи з яких друкувалися в журналах. Ці праці й сьогодні залишаються настільними для студентів театральних вишів — у них жива думка практика, який знав сцену зсередини.
Особисте життя: скромність і відданість
У приватному житті Гнат Юра був людиною стримною. Дружина Ольга Рубчаківна — талановита акторка, вірна супутниця й співтворчиня. Син Юрій (1924–2021) теж пов’язав життя зі сценою. Родина жила скромно: не пив, не курив, не прагнув розкоші. Сучасники згадували його як людину, яка спалахувала, як сірник, коли йшлося про мистецтво, але швидко відходила й не тримала зла. Театр був для нього і роботою, і сім’єю, і сенсом існування.
Спадщина, яка живе й сьогодні
Гнат Юра пішов із життя 18 січня 1966 року. Похований на Байковому кладовищі в Києві поряд із дружиною. На його честь назвали вулицю в Києві, встановили пам’ятник у ролі Швейка перед театром Франка, меморіальні дошки в Олександрії та на вулиці Ольгинській. 2010 року Національний банк України випустив ювілейну монету до 100-річчя театру з портретом Гната Юри.
Сьогодні Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка продовжує традиції, закладені його засновником. Вистави за класичними п’єсами, які ставив Юра, періодично повертаються на сцену. Молоді режисери вивчають його книги, актори — його підхід до ролі. У стінах театру досі відчувається дух людини, яка вірила: сцена — це не просто дошки, а місце, де народжується правда про людину й націю.
Гнат Юра довів, що навіть у найтемніші часи мистецтво здатне зберігати світло. Його життя — приклад того, як один талановитий і відданий справі чоловік може вплинути на цілу культурну епоху. І поки в Києві грає театр Франка, жива й пам’ять про того, хто його створив і вів крізь бурі історії.
Leave a Reply