Олеся Моргунець-Ісаєнко народилася 17 листопада 1984 року в смт Козелець на Чернігівщині й виросла в середовищі, де прості краєвиди й людські історії природно перетворювалися на кадри. Закінчивши 2008 року Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого за фахом телевізійного режисера, вона швидко опанувала весь спектр кінопрофесій — від монтажу до продюсування. Сьогодні її ім’я асоціюється з фільмами, що поєднують документальну чесність і художню силу, а 2026 року вона зробила впевнений крок у театр.
Її стрічки — «Рубіж. Грубешівська операція», «Депортація 44-46», «Щедрик», «І кожна річка», «Природний кордон» — не просто фіксують події. Вони розкривають, як історичні травми, екологічні загрози та людські зв’язки формують сучасну українську ідентичність. Нещодавній театральний дебют з постановкою «Дорослі діти» за п’єсою Ясміни Рези у театрі «Особистості» показав: для Моргунець-Ісаєнко сцена — це продовження екрану, тільки ще більш безпосереднє й живе.
У часи, коли українське мистецтво шукає мову для осмислення війни, минулого й майбутнього природи, роботи режисерки стають орієнтиром. Вони демонструють, що правда, подана з емпатією та професійною майстерністю, здатна об’єднувати покоління й надихати на дію — чи то збереження річок, чи то відновлення боліт, чи то чесна розмова про складні сторінки історії.
Дитинство на Чернігівщині та перші кінематографічні кроки
Смт Козелець — тихе місце з широкими вулицями, старими будинками й річкою, що тече повз. Саме тут Олеся Моргунець-Ісаєнко вчилася дивитися на світ уважно, помічати деталі, які пізніше стануть її фірмовим почерком. Дитячі враження від природи й людських доль пізніше вилилися в екологічні та історичні теми, до яких вона повертається знову й знову.
Переїзд до Києва й навчання в майстерні Михайла Павлова на факультеті телевізійної режисури дали системну базу. Вже під час навчання з’явилися перші короткометражки: «Свічадо вічного» (2004) та дві версії «Мольфара» (2005 і 2007). Ці роботи показали вміння поєднувати етнографічний матеріал з сучасним поглядом — риса, яка стане наскрізною в усій її творчості.
«Техномедія», викладання та президентський грант
З 2006 по 2013 рік Моргунець-Ісаєнко працювала режисеркою й режисеркою монтажу в компанії «Техномедія». Це був період інтенсивного практичного зростання: сотні годин за монтажним столом, розуміння ритму оповіді, вміння «склеювати» реальність так, щоб вона дихала. Паралельно вона ділилася досвідом — викладала монтаж у студії Тараса Маляревича (2011–2012) та в дитячій студії «Червоний Собака» (2016–2017).
2014 року вона отримала президентський грант на сценарій документального фільму «Музика моноклю» про життя й творчість класика українського кіно Данила Демуцького. Цей проєкт став важливим етапом: режисерка вперше глибоко занурилася в архіви й біографію митця, чия візуальна мова вплинула на ціле покоління.
Документальне кіно: чесний погляд на складні сторінки історії
Документальні стрічки Моргунець-Ісаєнко завжди виникають на перетині особистого й суспільного. «Рубіж. Грубешівська операція» (2019) — про події 1940-х на українсько-польському прикордонні. Фільм отримав нагороду на Рівненському міжнародному кінофестивалі «Місто Мрії» й показав, як можна говорити про болючі теми без спрощення й без нав’язування єдиної правди.
«Депортація 44-46» (2021) продовжила цю лінію. Режисерка досліджує примусове переселення населення в післявоєнні роки, коли долі тисяч людей перетиналися з великою політикою. Стрічка не зводиться до сухої хроніки — вона показує, як травма передається поколіннями й як люди зберігають гідність навіть у найжорсткіших умовах.
Ці роботи відрізняються від багатьох документальних проектів тим, що поєднують архівні матеріали з сучасними свідченнями й тонкою режисерською інтонацією. Глядач не просто отримує інформацію — він проживає історію разом із героями.
«Щедрик»: музика, що єднає крізь війни, репресії та кордони
Повнометражний ігровий дебют «Щедрик» (реліз 2023 року, знятий раніше) став для багатьох відкриттям. За сценарієм Ксенії Заставської стрічка розповідає про три родини — українську, польську та єврейську, — які живуть по сусідству в Станиславові (нині Івано-Франківськ) напередодні й під час Другої світової. Діти втрачають батьків через радянські репресії, потім переживають нацистську окупацію, а після звільнення стикаються з новою хвилею радянського терору.
У центрі — вчителька співу Софія та її донька Ярослава, яка вірить, що мелодія «Щедрика» Миколи Леонтовича може примирити світ. Музика тут — не просто фон, а головний герой, що пронизує всі епохи й культури. Фільм знятий з великою увагою до деталей побуту, святкових традицій різних народів і тонких людських взаємин.
«Щедрик» показав, що українське історичне кіно може бути водночас емоційним, красивим і чесним. Стрічка зібрала теплу аудиторію й довела: навіть у найтемніші часи мистецтво здатне зберігати світло.
Екологічні стрічки: річки й болота як дзеркало нашої відповідальності
Паралельно з історичними темами Моргунець-Ісаєнко все глибше занурюється в екологію. «І кожна річка» (2022) — документальне дослідження про українські річки, причини їх зникнення та роль людської діяльності. Режисерка наголошує: стан водойм — це результат наших вчинків чи бездіяльності, а не лише кліматичних змін. Кожна річка тут постає як носій пам’яті землі й людей, які на ній живуть.
«Природний кордон» (2025) продовжує цю лінію. Фільм присвячений торфовим болотам України та сучасним технологіям їх відновлення. У співпраці з Романом Синчуком режисерка показує, як збереження екосистем стає питанням національної безпеки й культурної ідентичності.
Ці стрічки особливо важливі сьогодні, коли війна завдає колосальної шкоди довкіллю. Моргунець-Ісаєнко не просто констатує проблему — вона шукає рішення й надихає глядача до дії.
Робота на Суспільному та цикл «Какая разніца»
З 2023 року Олеся Моргунець-Ісаєнко працює на Суспільному Мовленні. Спільно з Романом Синчуком вона створила цикл «Какая разніца» та «Какая разніца. Уроки» (2023) — про відмінності в сприйнятті реальності різними поколіннями й регіонами. Ці проекти поєднують документальну точність із живою розмовою й стають майданчиком для суспільного діалогу.
У 2026 році на Першому каналі Суспільного вийшов фільм «Бастіон зони відчуження» — про Чорнобильську зону як унікальний природний заповідник через 40 років після аварії. Співавторство з Романом Синчуком, фокус на взаємодії людини й природи, що відроджується, — усе це продовжує авторську лінію режисерки.
Театральний дебют 2026 року: «Дорослі діти» у театрі «Особистості»
Квітень 2026 року приніс нову віху — Моргунець-Ісаєнко вперше поставила виставу в театрі. «Дорослі діти» за п’єсою Ясміни Рези «Божество різанини» у театрі «Особистості» стала її режисерським дебютом на сцені.
В інтерв’ю Суспільному Культура вона пояснила вибір: її завжди цікавила взаємодія між людьми, їхня справжня природа, самоіронія. П’єса Рези — гостра, смішна й сумна одночасно — ідеально пасувала. На відміну від кіно, де все фіксується назавжди, театр дозволяє створювати образи «тут і зараз», у прямій взаємодії з акторами й простором. Режисерка порівнює цей процес із зйомкою фільму одним довгим кадром.
Вона зізнається, що давно мріяла про виставу й має дві власні документальні п’єси. У планах — музична вистава за мотивами українського матеріалу. Театр для неї — не відхід від кіно, а розширення інструментарію живої оповіді.
Особисте життя, активізм і творча філософія
Олеся Моргунець-Ісаєнко — дружина актора Андрія Ісаєнка, мама, екоактивістка й аматорська фотографка. У соціальних мережах вона ділиться не лише професійними новинами, а й моментами сімейного життя, спостереженнями за природою. Це додає її публічному образу теплоти й автентичності.
Її погляди на мистецтво прості й водночас глибокі. Вона вважає помилкою думати, що «показувати класне кіно й усі стануть інтелектуалами». Кіно повинно бути різним — і масовим, і глибоким. Любов, на її переконання, здатна досягти більшого, ніж сила. У важкі часи люди повертаються до простих речей і «хліба та видовищ», тому яскравий, чесний театр і кіно сьогодні особливо потрібні.
Сучасні проєкти та значення для українського кінематографу
Олеся Моргунець-Ісаєнко продовжує активно працювати. «Життя — наївне мистецтво» (2025, спільно з Романом Синчуком) — ще один приклад поєднання документального й художнього погляду. Попереду — нові стрічки про природу, історію та людину.
Її внесок у сучасне українське кіно важко переоцінити. Вона належить до того покоління режисерів, яке сформувалося після 2014 року й навчилося працювати в умовах війни, обмеженого фінансування та цензури пам’яті. Її фільми — це водночас хроніка й художнє осмислення, документ і поезія. Вони допомагають суспільству не забувати, не спрощувати й не здаватися.
Для молодих митців її шлях — приклад того, як можна почати з короткого метру й викладання, а прийти до повнометражних стрічок і театру, залишаючись вірним собі й темам, які болять. Для широкої аудиторії — це можливість подивитися на Україну очима людини, яка вміє бачити одночасно й велике, й маленьке, й минуле, й майбутнє.
Олеся Моргунець-Ісаєнко продовжує знімати, ставити й говорити. І кожна її нова робота — це черговий доказ: українське мистецтво живе, розвивається й має що сказати світу.
Leave a Reply