Івонн Макгіннесс народилася 12 жовтня 1972 року в Кілкенні й виросла в Портмарноку, де з дитинства тягнулася до молотків, будівельних майданчиків і порогу між передмістям та відкритим полем. Її практика як візуальної художниці поєднує перформанс, відеоїнсталяції, текстиль, скульптуру та звук у тимчасових, колективних втручаннях, що переосмислюють приналежність, ідентичність і владу. Проекти Макгіннесс часто стають ритуалами, де учасники — діти, місцеві жителі, театральні групи — спільно творять хаос і порядок, перетворюючи звичайні місця на сцени несподіваних зв’язків. У приватному житті вона зберігає рівновагу між творчістю та родиною, залишаючись осторонь червоного килима, попри шлюб з актором Кілліаном Мерфі з 2004 року.
Її роботи досліджують напругу між розкриттям і приховуванням, між особистим і колективним, між минулим спадщини та сучасними викликами Ірландії. Від ранніх експериментів з обманом і самовираженням до зрілих спільнотних ініціатив у Кілкенні чи мультикультурних передмістях Дубліна — усе це формує цілісний підхід, де мистецтво не просто відображає світ, а активно втручається в нього. Нещодавні виставки, як-от «Rehearsals» у галереї Батлер 2023–2024 років, демонструють еволюцію: тканини й фільми, народжені з архітектури та людей рідного міста, переплітають сімейну політичну історію з актуальними питаннями готовності до змін.
Дитинство, освіта та перші кроки в мистецтві
Дитинство Івонн Макгіннесс пройшло між Кілкенні, де дідусь був мером, а дядько Джон Макгіннесс став відомим політиком Фіанни Файл, та Портмарноком біля Дубліна. Батько займався бізнесом, у родині не було художників, зате було відчуття політичної спадщини й активної участі в житті громади. Маленька дівчинка бігала з молотками, будувала й досліджувала пороги між упорядкованим передмістям і дикою природою — цей досвід пізніше перетворився на інтерес до «порогових» просторів, де реальність стає пластичною.
У 1990-х вона вступила до Crawford College of Art and Design у Корку. Спочатку сумнівалася: «Може, я й не художниця?» — але спільнота студентів, порожні будівлі, рейви, бенди та перформанси швидко захопили. На дипломній виставці через брак місця використовувала багатоповерховий паркінг. Це був час економічних труднощів, коли всі жили на допомогу, але творча енергія била ключем. Після Корку — Королівський коледж мистецтв у Лондоні, магістратура 2003 року. Там вона експериментувала з фільмом, перформансом, текстилем і site-specific інсталяціями, відчуваючи себе «культурно не у своїй зоні», але саме це підштовхнуло до соціально залученого мистецтва.
Ранні роботи фокусувалися на напрузі між самовираженням і приховуванням. У 2004 році критики відзначали її інтерес до «зображення себе та обману», до сублимованого бажання художника розкритися й водночас сховатися. Дислексія, яку вона описує як «нелінійність» — «я всюди ходжу» — стала перевагою: думки стрибають, процеси заплутані, а це ідеально пасує до хаотичних, багатошарових проектів.
Філософія практики: хаос як матеріал, ритуал як зв’язок
Макгіннесс створює іммерсивні, тимчасові втручання, що базуються на embodied experience місця та приналежності. Вона влаштовує живі публічні перформанси й інтервенції, які народжують сюрреальні моменти взаємодії між людьми, часом і простором. Робота колективна, часто зникає після події, а для галерей вона фіксує її у відеоїнсталяціях.
Для початківців: уявіть не статичну картину на стіні, а процес, де художниця запрошує дітей, акторів чи будівельників разом «розіграти» сцену в руїнах чи шкільному дворі. Немає жорсткого сценарію — є ритуал, костюми, звук і готовність до несподіваного. Для просунутих читачів: це продовження традицій Аллана Капроу та Елеанор Антін, але з ірландським акцентом на постколоніальну землю, міграцію та локальну пам’ять. Вона свідомо обирає «неправильність» процесу — як у друку, де маска стрічка залишається на зображенні, — бо саме помилки й хаос породжують нове.
«Люди люблять ритуал, — каже художниця. — Коли всі роблять одне й те саме, ніхто не почувається дурним». У її роботах хаос і ритуал переплітаються: діти за десять хвилин створюють сцену з біблійними мотивами, дівчинка кричить у мегафон українською «ми для цього народжені», а піаніст грає мелодію посеред безладу. Мистецтво стає простором, де ті, хто не має голосу, знаходять його — і це може змінити реальність за межами галереї.
Ключові проекти: від процесій до репетицій влади
Ось детальніша картиця кількох знакових робіт, що ілюструють еволюцію підходу:
| Проект | Рік | Опис | Місце / контекст |
|---|---|---|---|
| St Gobnait Series | 2012 | Процесія з дітьми, місцевими жителями та відвідувачами на честь святої Гобнайт: костюми, рух, звук, дослідження часу й пам’яті | Острів Інішір, Ірландія |
| Before the Last Sun Sets | 2019 | Ритуальне зібрання 80 учасників навколо вежі Мойлург у лісовому парку Лох-Кі: маски, перформанс про приналежність та «неприналежність» | Лох-Кі, Ірландія |
| What’s Left Us Then | 2024 | Фільм-подорож занедбаними бетонними структурами Ірландії: покинуті готелі, кар’єри, розмови з місцевими про екологію, спадщину та «сучасну Ірландію» | Галвейський міжнародний фестиваль мистецтв |
| Rehearsals | 2023–2024 | Великомасштабні тканинні асамбляжі, костюми, фільми «Priory» та «Schoolyard», створені з дітьми зі St. John’s Senior School та Equinox Theatre Ensemble у руїнах пріорату та шкільному дворі | Butler Gallery, Кілкенні |
Ці проекти не просто «виставляються» — вони народжуються з тривалої співпраці. У «Rehearsals» тканини стають накопиченням архіву художниці: вона рве, фарбує, зшиває, розпорює й складає. Фільми знімають репетиції готовності до хаосу й катастрофи, де офіційна промова перетворюється на бунт кольорів, а килим згортається, коли тінь будівлі рухається. Звуковий ландшафт — піаніст, що мляво практикує мелодію — пов’язує все в єдину тканину абсурду й комедії з біблійним відлунням.
Робота в Тіррелстауні — «Unit for Radical Belonging» — перетворює торговельний бокс на культурний центр мультикультурного передмістя без кафе, церкви чи річки. Там обговорюють, що означає «належати інакше». Співпраця з будівельниками в Адамстауні (проект «The Central Field» з Роною Бірн) показала: дорослі чоловіки середнього віку радо долучаються до перформансу в полі.
Особисте життя: підтримка, повернення додому та вибір пріоритетів
Зустріч з Кілліаном Мерфі сталася 1996 року на концерті його гурту. Вона приєдналася до туру п’єси «Disco Pigs». Через вісім років, 1 серпня 2004-го, одружилися на виноградниках батька Івонн у Франції. Народилися сини: Малахі 2005 року й Аран 2007-го. П’ятнадцять років у Лондоні, повернення до Ірландії 2015 року — свідомий вибір для дітей і для себе.
Макгіннесс підкреслює важливість для жінки повертатися до роботи після материнства: «Кожна жінка має йти працювати… важливо бути у світі». Вона описує себе як «хаотичну», а чоловіка — «дуже дисциплінованим». Вони підтримують одне одного інтуїтивно, без глибокої творчої колаборації. На Оскарі 2024 року вона переживала це як «поза-тілесний досвід» і «важко вдягати маску». Набагато комфортніше їй у полі з класом дев’ятирічок чи в боксі Тіррелстауну, розмовляючи з електриком про проводку.
Її мистецтво й життя переплітаються в одній нитці: політична спадщина Кілкенні живить активістський характер робіт, а родинна стабільність дозволяє занурюватися в хаос спільнотних проектів, не втрачаючи ґрунту.
Спадщина та місце в сучасному мистецтві Ірландії
Макгіннесс не просто створює об’єкти — вона запускає процеси, що залишають слід у людях і місцях. Її проекти підтримують Arts Council of Ireland, Fingal Arts Office, South County Dublin Arts Office. Роботи зберігаються в колекціях, а ідеї — у пам’яті учасників. У час, коли Ірландія змінюється (міграція, екологічні виклики, переосмислення землі), її підхід до «радикальної приналежності» і готовності діяти всередині систем влади стає особливо актуальним.
Для початківців: мистецтво Івонн Макгіннесс показує, що творчість — це не тільки пензель чи камера, а й уміння зібрати людей навколо спільної історії й дати їм голос. Для просунутих: це тонка робота з site-responsiveness, де архітектура руїни чи шкільний двір стають співучасниками, а «неправильність» процесу — естетичним і етичним вибором.
Останні роки принесли нові тканини, фільми й розмови. Вона продовжує занурюватися в невідоме: «У процесі падіння й необхідності приземлитися ти все й розумієш». Цей рух — живий, незавершений і відкритий для нових спільнот, нових ритуалів і нових питань про те, хто ми є тут і зараз.
Leave a Reply